Вхід
  Реєстрація

Добровольці. Жити для інших

Невидима межа розділила країну на дві частини. На цій кордоні не чергують прикордонники, вона не намальована на карті країни, до неї не веде жоден покажчик.

І, немає - цього разу мова не про межі зони АТО. 

Поки півкраїни в анабіозі пульсує в променях стробоскопа, наповнять нічні клуби і лаунж-бари, інша половина затято бореться за майбутнє своїх дітей і онуків, живучи подвійним життям - для себе і для інших. 

- У моїй добі більше двадцяти чотирьох годин. Вдень - шопінг такий, по складах, по аптекам, форми шиють ... Вночі - пакуємо, вранці возимо. В офіс потім, попрацювати ... І далі за розкладом! - сміється Свєта. 

До Майдану вона була домогосподаркою. Дзвонить телефон, і вона довго, химерно матюкається. Хтось на іншому кінці трубки винувато виправдовується. Щось щодо бронетехніки, запчастин. 

- З ким ти так жорстко? - Сміюся. 

Називає прізвище. Міністерську. Командний склад. Сміємося разом. Час такий. 

Зустріч в кафе, за чашкою чорної кави. Позивні замість імен, частоти радіозв'язку, машини без номерів, партія пішла, партія в дорозі, погрузка, доставка, незрозумілі сторонньому абревіатури, митниця дала добро... 

Ми обертаємося на голос - ззаду нашого столу ванлайфовскій засмаглий хлопчик просить поміняти пляшку «Perrier» на воду без газу. Пронизливо вривається в наше, вже стала звичною, життя волонтерів-постачальників ця інша, випирає своєї вульгарної недоречністю, інша реальність. 

У ній не збивають літаки, не стріляє артилерія, що не гуркоче така близька, смерть. Їх повітря не отруєний кислим запахом пороху, димових завіс і палаючих після артобстрілу полів. 

...В вагон метро заїжджає хлопець в інвалідному кріслі. Хтось гидливо морщиться, дивлячись на куксу правої ноги. Хтось ховає очі. 

Він не просить грошей. Він взагалі нічого не просить, ривками закочуючи крісло в кут вагона, він дивиться в підлогу, задумавшись про своє. 

Йому 27. У його країні - війна. 

Він - доброволець. Таких, як він - десятки. Але тисячі тих, хто, отримавши повістку, знаходять спосіб залишитися вдома.
 
***
 
Три тижні вони прокидаються по команді "підйом". Три тижні поруч зі мною - ті, хто пішли добровольцями, щоб захистити свій край. 

Вони тут не за гроші. Не за дві тисячі гривень зарплати і не за солдатський пайок. Завтра багато з них поїдуть на фронт. 

Зараз пізня ніч. Але офіцерам не спиться. Тліють сигарети. Брязкітливий рик заведеної бронетехніки, гавкіт потривожених собак. Вдалині, за лісовим масивом гроза набирає силу. Б'ють поспіль блискавки. 

- О, "АГС-и" пішли! - Жартує сержант. 

Його позивний "Старий". Будинки, в Києві у нього свій бізнес, дружина, двоє синів. Йому 48. Він - доброволець. 

Дзвонить телефон. "Дружина", - шепоче він, і розмови навколо замовкають. 

Завтра його батальйон поїде на передову. Але він не розповість про це дружині. Він поїде, і кожен вечір буде говорити, що він все ще недалеко, під Києвом, у своїй частині, і у них все спокійно, і на фронт поки що - не перекидають. 

"Нехай вона спить ночами спокійно..." 

Кожен дзвінок - як останній. Поклавши трубку, Старий довго ще дивиться в екран старенькій Nokia, мовчить... 

Вони пішли з дому. З батьків і дітей вони, може, вже завтра стануть змащеній чорнильною статистикою поперек лінійованої аркуша А4. Або як кістки в горлі стануть, але повернуться назад. 

Кожен повторює: "А хто, якщо не ми?.."
 
***
 
Прикордонний пункт неподалік від Одеси. Веземо бронежилети, розвантаження, митні процедури, розмови, питання... 

- Ви б хоч нам... так хоч пару б залишили? - Дивляться з надією. 

- Нє, Тоха, нехай пацанам везуть, нам ще тиждень тут сидіти, а у десантури там, під Горлівкою - спека! - Перебиває старший лейтенант товариша. 

Тут не чути війни. Але вона близько. Через тиждень частину пограничників перекинуть на фронт. Тримати кордон між Росією і Україною. 

- Наші там були вже. Ротація... Ми, погранці, там - між двох вогнів: позаду російська артилерія, спереду сепаратисти, а свої - далеко. 

Як вижили - не знають... 

Пригощаю сигаретою прикордонника по імені Вадим. На митницях вантажі військовим стоять-затримуються по кілька днів. Руками розводять - бюрократія. Ось і з нашим вантажем - проблеми. Показую машину, мене ведуть всередину КП, де сидить начальство. Пояснюємо куди, що, кому. 

Раптом, з серйозним виглядом чую жорсткий голос майора: "Тисяча доларів, і вантаж проводимо через годину!" 

Як душем крижаним обливає - готуюся висловити все, що думаю, дзвонити, бити тривогу... Як раптом сидять поруч митники починають голосно реготати. 

- Повірив! - Сміється в голос наймолодший з них, з веселими очима. 

Це у них гумор тут на митниці такий тепер. Професійний. 

На столі два прапорці - України та Евромайдана. Пошарпані. На серці теплішає: може, й правда? Може, змінилося? Може, назовсім? 

Так і знайомимося. Знизуємо руки. 

Вадим - прикордонник вже 11 років. 

- Ви говорите, от у нас, ось в армії корупція... А розумієте, у мене зарплата - тих же самих триста доларів. А що таке зараз триста доларів? Не живемо - виживаємо. 

Нас закинуть - не знаю куди, все одно війна там скрізь. Подивіться на моє розвантаження (показує) - це клейонка. Порветься, як нічого робити. Броник я собі сам брав. 

- Так він же мінімум тисячі три коштує? - Кажу. 

- Ну, накопичив ... а куди діватися? 

Вадим відстрілює клацанням сигарету, йде працювати. І я розумію, що стоїть за цим "накопичив". Дві, три зарплати, поділені надвоє. Три сотенних зелених папірці, які, може, через кілька днів врятують його життя. 

- Тільки ви правду пишіть, а то розповідають таке... 

Нашого хлопця, погранця, недавно нагородили ... Він з Луганська повернувся з кульовим, йому на камеру - ну, для телека - медаль вручають, конверт. А в конверті - п'ятсот гривень. А через тиждень у нього з зарплати ці п'ятсот гривень віднімають. Дві тисячі гривень зарплата - він же рядовий ... 


Таких Вадимів - кожен другий на тій війні, яку називають АТО.
 
***
 
Кажуть, є така професія - Батьківщину захищати. 

Але у нас тепер є нова - називається - "ангел". Ангели-охоронці. Так звуть волонтерів-постачальників деякі солдати, сміються. 

Ми зустрічаємося з дівчиною Танею на околиці Дніпропетровська. Вона приїжджає за кермом своєї машини, зворушливо-рожевої малолітражки. 

Заходячи в під'їзд, довго зчищає бруд з військових черевиків, обтрушує забруднену "полівку". Десь у багажнику у неї - туфлі від Valentino, лежать як нагадування про життя, яку можна назвати "минулої". У минулому - вона стиліст в дорогому салоні. Зараз - вона - "ангел-охоронець". Робота така. 

"Розвела тут діяльність! Ненормальні! Не бруднити підлогу своїми чобітьми!" - розоряється консьєржка їй услід, буденно, зло. 

Таня, закусивши губу, плаче, натиснувши кнопку ліфта. Вона щодня бачить очі хлопців у берцах, які як діти на Різдво, радіють кожному подарунку, кожної обновці - КЗСам, наметів, розвантаження... 

За чашкою чаю розповідає про свій сьогоднішній день. Нервово крутить у тремтячих від втоми пальцях сигарету. 

На підлозі маленької кухні - таз з водою, в ньому відмокає одяг. Вода червоно-бура від крові. Сьогодні Таня допомагала рятувати життя. Сьогодні вона знову їздила туди. Як і кожен день останнього місяця. 

Її підопічні - батальйон, який вже другий місяць в зоні АТО. Ночами їй привозять бронежилети, вранці вона возить їх до них, маленька безстрашна дівчина на рожевій малолітражці. 

- Душу свою на них одягла б! .. - Каже вона, і знову плаче, виполокуючи руками по лікоть у мильній піні камуфляжні штани, бурі від крові.
 

***
 
Батальйон добровольців. Більше трьохсот чоловік. Молодих тут майже немає. Ветерани Афганістану, Чечні, другої Чечні. Хтось у минулому - майданівець. Вони взяли на себе відповідальність і несуть цей хрест. 

Тут немає "канонічної" муштри, "дідівщини" і безглуздих наказів. Тут ніхто не перевіряє, як застелене ліжко і розглажена подушка. Просто тому, що їх тут ні у кого немає. Койка, каремат, спальник. 

Тут зібралися дорослі люди, готові, якщо треба, покласти своє життя за долю країни. 

Тут не виступають з пафосними промовами, сюди не приїжджають модні київські поети і зірки естради. 

Тільки радіо звучить з вікна другого поверху. Веде мовлення... 

Військове місто, шлагбаум і БТР на в'їзді. За шлагбаумом інше життя. Кольорове, повне літа. Тут, у лісі - тихо. Ночами строчать кулемети, глухо кашляє СВД, холодне повітря дзвенить від навчальних вибухів. Навчальний блокпост тренується без перерв. 

Тут готуються до війни, дихають війною, живуть війною. Вчаться виживати. Вдома залишилися родини. Вдома залишилися діти. 

Перша доба в повній бойовій готовності. 

Повнолуння, місяць рудий, як сусідський пес. Шикування на плацу сьогодні - за північ. Там, у Києві - вирішили долі. Всім хто не готовий їхати на передову - запропонували залишитися в частині. У резерві. 

Ніхто не залишився. 

Вночі, в наметі, підсвічуючи собі ліхтарем, вимазує і смикає клаптик паперу солдатів. Вважає. За нього, убитого, сім'ї - 200 тисяч. Вважає, якщо мамці вистачить заплатити за будинок раніше терміну кредит. Потіє, трудиться. 

Мерехтить і хрипло мовить у коридорі телевізор. Про різне. Надія. Передають, що може бути, завтра - війна. Мовчки дивимося. І начебто хочеться, щоб все швидше скінчилося - і начебто, далеко мерехтить в пам'яті вікнами будинок, скошена трава біля порога, молоко на столі, запах улюбленого волосся, і лампада в кутку тихо дихає... 

Але це все - за спиною. І очі, вчепившись колючими зіницями, дивляться вперед, і чекають. Своєї черги чекають, з нетерпінням, і пристрасним бажанням, одне слово на губах - "скоріше". "Скоріше вже ми..."
 
***
 
Якщо б ви могли почути їхні розмови пошепки, в темряві... Про життя, про горе, про щастя. 

Вони думають про вас, безіменні люди, яких вони не знають в обличчя. Про ваше майбутнє, ваших дітей, про своїх матерів. 

Завтра вони віддадуть своє життя у вирі зруйнованої долі та стануть на шлях війни. І багато хто з них не повернуться. 

...Заведені за вікном машини. Звозять їх, заправляють, готують. 

Заведені годинник на зап'ясті міряють ніч. І у відкритих очах - бажання жити, рятувати свою країну, Україну, йти до останнього у свій, але став ворожим, край. 

Один з багатьох батальйонів, безіменний номер. Йому пощастило. У нього є свій Ангел. Кожен день він/вона, по другому-третьому колу обдзвонює знайомих, вкотре, пише в соцмережі, кричить: "Допоможи!" Може бути, сьогодні відгукнеться хтось ще. І саме ці сто гривень врятують життя ще одному. 

Щодня вони кажуть: "Хто, якщо не ми?" І кілька сот осіб тримають важке, синє небо. 

Якщо кожен другий, кожен третій скаже собі: "Хто, якщо не я?" і проживе один день свого життя не для себе, а для них - вони повернуться додому. 

І може бути - все.

 
 
 
 
 
 
Кристиан Жереги
 
 
Джерело:  http://life.pravda.com.ua/
29-07-2014, 13:15
Автор: vikyli4ka
Рейтинг:
  
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.
Коментарі 1