DataLife Engine > СТАТТІ > Самотності не існує

Самотності не існує


14-08-2014, 18:01. Разместил: vikyli4ka
Самотності не існуєНаше сьогодення сповнене непевності, загроз і, часом, втрат. Саме в періоди лихоліть людині найбільш притаманно шукати прихистку, просити допомоги, розради і надії у нашого Отця Всевишнього. Наскільки ми готові до спілкування з Господом, чи не тоді звертаємося до Нього із проханнями, лише коли насувається лихо? Про ці та інші аспекти звернулися за розмовою до ректора Івано-Франківської Духовної Семінарії імені Святого Священномученика Йосафата, митрофорного протоієрея, доктора о. Олега Каськіва.

-  Отче Олеже, Ви – ректор такого поважного закладу освіти, як Духовна Семінарія. Які критерії відбору до цього закладу Істинної Віри?

-  У першу чергу хочу звернути увагу, що Станиславівській Духовній Семінарії вже виповнилося 108 років. Це найстарший навчальний заклад на терені нашої області. Отже, такою історією не може похвалитися жодний навчальний заклад Прикарпаття. 

Якщо ж говорити про абітурієнтів, чи, як ми кажемо, про майбутніх семінаристів то тут існує зовсім інший підхід, ніж в інших навчальних закладах, бо там достатньо здати до приймальної комісії документи по результатах ЗНО і стати студентом. 
У Духовній Семінарії відбувається все трошки по-іншому. Ми теж вимагаємо результатів ЗНО, адже вимогою є, аби семінарист був ерудований з точки зору загальноосвітніх наук та патріотизму, але це не є першооснова, не пріоритет. Найголовніше, аби людина мала Духовне покликання!  Покликання – це те, що Господь кличе йти молоду людину цією стежиною життя. Трапляється третє-четверте покоління лікарів, вчителів, адвокатів і, раптом, молода людина каже: ні, я не бачу себе лікарем чи адвокатом! Бачу себе служителем Віри, хочу бути священиком! Щось в середині людини промовляє. Це і є Покликання!  

І таких бажаючих нині багато. Того року ми мали конкурс 2,5 чоловіки на місце, а прийняли лише 24 особи. Нашим завданням не є кількість. Ми маємо нині в державі багато лікарів, котрі стоять і торгують на базарах. Проблемою української освіти вважаю, що нині людина просто стає в чергу за дипломом. 

У Духовній Семінарії семінарист не лише 7 років вчиться, ходить на пари. Він тут живе і 24 години на добу виконує обов’язки і приписи духовного закладу. Нині хлопці бояться йти до армії на рік, а раніше на 2 роки, а тут сім років навчання від сам
ої шостої години ранку і до вечора, без жодного власного часу. І так сім років! 

Студент може піти в місто дозволити собі різні речі, які семінаристам просто НЕ можна. Якщо людина не має Покликання то їй стає згодом зрозуміло: це не його життєва стежина. Тому протягом перших трьох років десь 40% усвідомлюють такий факт і йдуть, бо це не їхнє призначення у світі. 

Той, хто обирає цей шлях, здатний служити в будь-якій країні світу, як ми бачимо нині. 

-  Скажіть будь-ласка, отче, чи правильно ми розуміємо, що є молитва? Чи правильно виконуємо цей чин?

-  Перш за все, якщо ми це ставимо собі, як запитання, це вже добре. Бо коли запитуємо: «Чи правильно?», то це свідчить, що таки молимося. Я би сказав так: навіть добре зітхання до Господа: «Боже, допоможи!», це вже є правильно.  Головне, чи щирим воно є. Якщо це звернення до Господа є від душі, від повноти серця, то  - правильно, Бог це приймає. 
 
Самотності не існує 

Навіть якщо людина не знає молитов, але своїми словами говорить: «Господи допоможи мені, будь мені помічником…» і так далі. Отже, кожна молитва є правильна. 

-  Але здебільшого людина лише просить у Господа і забуває подякувати за здобутки, за прожитий день.

-  Так, потрібно і подякувати, адже навіть за те, що збудився чоловік вранці треба Господу подякувати, адже багато людей на Землі не прокинулися. Так само і увечері. Я не кажу, щоб людина молилася годинами. Декому молитися дві години – легко. Все має бути щиро. Період пізнання Бога, пізнання молитви, пізнання церковного життя довготривалий і один може в це увійти у 10 років, інший – у 65, а третій – ніколи.   

-  Чи пробудилися ми до життя? Чи вміємо цінувати його? 

-  І так, і ні. Почну з того, що нині в Україні маса абортів. Якщо б ми вміли оцінювати життя, а аборт це вбивство тендітної безборонної його суті, то не здійснювали би тисячі таких злочинів. Наша країна, страшно назвати на якому місці в світі по абортах. То після того ми цінимо життя? Думаю, що ні. В той же час, коли в лікарні тяжкохворий бореться за кожний день свого існування, здається в розпачі, але живе надією, то можна стверджувати, що істинно цінує життя. Тому відповідь така: багато хто - цінує, багато – ні. От людина випиває горілку, сідає за кермо і здійснює трагедію. Чи він цінує життя? Ні, ані свого, ані життя інших. 

-  Часто ми крокуємо вулицями  чи за містом і не звертаємо уваги на те чудо що створив Господь, бездумно засмічуємо все навкруги пластиковими пляшками, непотребом.

-  Цього року, напередодні Великого Посту наша Метрополія виступила з такою ініціативою: не нести штучних квітів, штучних вінків ані до Церков, ані на надгробки. Адже на терені нашої області нема жодного заводу, який здатний здійснювати утилізацію цієї хімії. Засмічуючи довкілля ми знищуємо все живе на землі. 
Друга річ. Йдучи на похорон замість вінка, який коштує 400 чи 600 гривень, краще віддати ці гроші сім’ї, що втратила годувальника. Нам було цікаво, як поставиться до цього громада. І хочу сказати, що більшість поставилася із розумінням. Квіти можна принести живі, а не засмічувати довкілля штучними, адже і після нас мають жити наші діти і діти наших онуків. Бо що ми залишимо? Гори сміття?
 
Самотності не існує 

-  Отче, чи існує самотність?

-  Перш за все, ми ніколи не буваємо самі. Господь завжди є з нами. Я скажу, коли людина буває самотня. Коли Юда зрадив Христа від відчував розпач, якщо уважно прочитати Євангеліє. Я би сказав так, коли ми грішимо, робимо негідні вчинки, завдаємо людям кривди, відходимо від Бога, то саме тоді ми почуваємо себе самотніми, бо самі себе відкидаємо від того світу життя і гармонії. А так ми ніколи не буваємо самотніми. Навіть у найбільшій розпачі Господь завжди перебуває з нами. Він не залишає нас, це ми іноді залишаємо, відкидаємо Його. Він нас – ніколи!

-  Ми часто дуже зарозумілі, вважаємо що все знаємо і здобули своїми силами. В той же час Ісус казав Никодиму, що ми повинні вдруге народитися, аби вчителем нашим став Господь.

-  Никодим був людиною дуже грамотною, креативною і він прийшов до Христа. В розумінні Христа народитися вдруге це докорінно перемінити своє життя. Нам, особливо після Майдану, під час випробувань АТО і після нього можна спостерігати і очікувати переродження не лише людини. Ми зараз спостерігаємо переродження міст, сіл, цілого народу, країни. Відбувається зміна ментальності, зміна українства. На Сході панувала інша ментальність. У них і нас були інші герої, але нині ми спостерігаємо кардинальні зміни у їхній свідомості. Тепер і на Євгена Коновальця і на Степана Бандеру вони дивляться іншими очима. Навіть гасло «Слава Україні! Героям cлава!» стало загальноукраїнське. І це тепер лунає в Одесі, в Харкові, Дніпропетровську, усюди. Хіба це не народження другий раз? Іноді нас горе більше об’єднує, ніж добробут. 

-  Дуже часто ми просимо Господа про допомогу і зрідка, напевно, просимо очистити нас від гріха. Ми йдемо на сповідь і вважаємо, що після неї можна знову грішити, робити шкоду ближньому. Кому потрібна така сповідь, таке очищення? Мій знайомий після сповіді прийшов і радісно проголосив: «Я вже очистився, тепер можу йти на дівки!» 

-  В тому, що ви говорите, я цілком згідний. У багатьох моментах Віра не перейшла через внутрішню свідомість людини. Проте взяти ту ж Католицьку школу, де діти 6-7 річні приводять до Храму своїх батьків, бабусь і дідусів, бо вони зовсім по-іншому розуміють поняття Віри. Вони отримали релігійне виховання, вони щирі. Проте в таких випадках, як ви говорите, є прояв  добра і зла. Якщо людина  іде сповідатися, це вже добре. Напевно така людина  не до кінця розуміє поняття Віри, тому й бездумно біжить грішити далі. Але кінець усьому підводить остаточну крапку.

-  Існує й така думка, що сповідатися потрібно раз, коли підбиваються остаточні підсумки. Наскільки це слушна чи не слушна думка?

-  Є категорія людей, які так говорять. Але я завжди в таких випадках говорю: а чи будете ви мати таку ласку цю сповідь здійснити? Хто може сказати коли і в яких умовах завершите свій земний шлях? По-друге, ми живемо в цивілізованому світі, маємо одежу. В такому разі ходімо в одній і тій самій сорочці ціле життя. Як вона буде виглядати? Аналогічно з душею. Ніхто нікого нині не силує зі сповіддю, але повчати варто. Заохочувати – напевно. Людина, яка за все своє життя здійснила хоча б одну щиру сповідь, нікому не буде про це говорити. І коли питають у тих, хто висповідався, яке враження, 90% скажуть – неймовірна легкість. Навіть психологи переконані, що для фізичного стану це надзвичайно добре. 


Розмовляв Анатолій ЧЕРНЕЦЬ.

Далі, найцікавіше – Буде.       

На фото: о. Олег Каськів; зліва направо – о. Олег Каськів, Патріарх УГКЦ Святослав, митрополит Івано-Франківський Володимир Війтишин.



Вернуться назад